...Так хочеться інколи вбити в собі пам'ять... Щоб не пам'ятати  усе те горе, біль і жахи, які продовжуються уже півтора року. Щоб не пам'ятати своїх розчарувань у знайомих людях, щоб забути їхні зрадливі обличчя. Щоб не знати, як "україномовні патріоти" тікають за кордон, і там, розказуючи, що вони біженці, здають свої львівські квартири за "усі гроші світу" справжнім біженцям.   Але, НІ! Тоді ми зітремо зі своєї пам'яті імена наших ВОЇНІВ, їхні героїчні вчинки, їхню жертву в ім'я нашого з вами життя. Ми не можемо вбити в собі пам'ять... Як я можу забути свого однокласника Юру Подзолкова, який загинув ще на початку війни, захищаючи мій рідний Запорізький край?! Як можна забути усіх тих безіменних тоді для мене хлопців, що віддали своє життя, захищаючи мою Василівку?! Вічна їм вдячність і подяка! 

    На моїх очах, буквально за півроку,  "розрослося" Личаківське кладовище у Львові. Могили "ростуть, як гриби" і досі. Ідуть у вічність найкращі, наймужніші, найвеличніші.  Не повинні забути їх! Завдяки таким хлопцям і дівчатам ми ще можемо бути просто українцями, а не "путінськими українцями" без роду і пам'яті.

Хай буде пухом їм наша земля! Хай Бог збереже їхні Душі!

Серпневий вірш моєї подруги ОЛЕНИ КОРОЛЬ!  

ПЛАКАВ ДОЩ. ТАК ГІРКО ПЛАКАВ ДОЩ,

ПЛАКАЛИ ДЕРЕВА І КУЩІ.

ГОСПОДИ, НАВІЩО ПОСИЛАЄШ НАМ

ЦІ ПЕКУЧІ СЛЬОЗИ І ДОЩІ?

БО ВІЙНА. СТРАШНА ІДЕ ВІЙНА,

Є ПОЧАТОК, НУ А ДЕ КІНЕЦЬ?

І ІДУТЬ НА НЕБО КРАЩІ ВОЇНИ,

У ТЕРНОВИЙ ВБРАВШИСЯ ВІНЕЦЬ.

ДЗВІН ЦЕРКОВНИЙ. І ПЕЧАЛЬ НЕТАНУЧА...

ЗАВЕРШИЛОСЯ ЗЕМНЕ ЖИТТЯ...

СУМНО ДИВИТЬСЯ З ІКОНИ БОГОРОДИЦЯ

Й ЩЕ ТРИМАЄ НА РУКАХ СВОЄ ДИТЯ.