...Квітень, 2023 рік. Я досі у Львові. Ми так чекали цю весну, чекали на зміни. Але минає другий місяць весни, а на фронті все важче й важче. Нелюдські зусилля випали на долю наших воїнів-захисників. На них уся надія.
Сьогодні я під враженням почутих віршів нової для мене української поетеси Віолетти Кравченко. Відвідала її творчий вечір у львівській бібліотеці, де мала честь трішки попрацювати. Цікаво знайомитися з новими творчими людьми.
Ділюсь віршем, який мене найбільше вразив, бо нахлинули спогади про те, як я з сім'єю залишала рідну домівку, рідне місто, рідний край. Почуття втрати землі під ногами. Якийсь невимовний крик душі перед безоднею, в яку маєш поринути.
"Треба їхати! Чуєш? Треба!
Вже сусідський будинок згорів.
Тут щоденно летить хтось у небо,
Я прорвався до вас, зумів.
Мамо, чуєш? Збирай свої речі,
Найважливіше тільки збирай.
Ось рюкзак. Я закину на плечі -
Бери тата і дім залишай! "
Мати мовчки стояла й дивилась,
На будинок, де пам'ять жила.
В цьому домі вона народилась,
Тут до школи із братом пішла.
Білі вікна, де вчила уроки,
На колінах стояла в кутку.
Дім батьків пам'ятає ще кроки
І їх смерть - мирну, але гірку...
З чоловіком вони одружились,
У будинку й весілля було.
Діточки їхні тут народились,
Щастя справжнє - воно тут жило.
Куди їхати? Що можна взяти?
Де не глянь - тут до всього любов!
Мати плакала посеред хати,
Поки батько знадвору прийшов.
Обійняв посивілу дружину,
Що й до чого - умить зрозумів
І сказав: -" Тобі час уже, сину,
Дякую, що навідав батьків!
Ти рятуйся! У тебе дружина,
А ще трійко маленьких дітей. "
Обійняв на прощання він сина
І провів... Аж до самих дверей...
" Сину, їдь! І на нас не гнівися -
Ми корінням вже тут приросли.
Ти за нас краще Богу молися -
Він почує молитви згори.
Як судилося - будемо жити!
А як смерть - то на рідній землі!
Сину, їдь! Не чекай! В тебе ж діти!
Пам'ятай, тут коріння твоє! "
Хлопець знав, що не варто перечить,
Обійняв і промовив -" Люблю!.. "
Опустив від безсилля син плечі
І вмостився в машину свою.
Батько плакав та мовчки дивився,
Як машина втікала з села.
Поки слід вдалині не згубився
І сирена ще не загула.
Почовгикав старенький до хати,
Доторкнувся до жінки чолом -
" Чи то жити, чи то помирати,
Та радію - з тобою разом!
Нам не треба уже закордону,
Хоч відкрито шляхи у світи.
Будем вдома тримать оборону!
Ворог змушений буде втекти! "
Вже сусідський будинок згорів.
Тут щоденно летить хтось у небо,
Я прорвався до вас, зумів.
Мамо, чуєш? Збирай свої речі,
Найважливіше тільки збирай.
Ось рюкзак. Я закину на плечі -
Бери тата і дім залишай! "
Мати мовчки стояла й дивилась,
На будинок, де пам'ять жила.
В цьому домі вона народилась,
Тут до школи із братом пішла.
Білі вікна, де вчила уроки,
На колінах стояла в кутку.
Дім батьків пам'ятає ще кроки
І їх смерть - мирну, але гірку...
З чоловіком вони одружились,
У будинку й весілля було.
Діточки їхні тут народились,
Щастя справжнє - воно тут жило.
Куди їхати? Що можна взяти?
Де не глянь - тут до всього любов!
Мати плакала посеред хати,
Поки батько знадвору прийшов.
Обійняв посивілу дружину,
Що й до чого - умить зрозумів
І сказав: -" Тобі час уже, сину,
Дякую, що навідав батьків!
Ти рятуйся! У тебе дружина,
А ще трійко маленьких дітей. "
Обійняв на прощання він сина
І провів... Аж до самих дверей...
" Сину, їдь! І на нас не гнівися -
Ми корінням вже тут приросли.
Ти за нас краще Богу молися -
Він почує молитви згори.
Як судилося - будемо жити!
А як смерть - то на рідній землі!
Сину, їдь! Не чекай! В тебе ж діти!
Пам'ятай, тут коріння твоє! "
Хлопець знав, що не варто перечить,
Обійняв і промовив -" Люблю!.. "
Опустив від безсилля син плечі
І вмостився в машину свою.
Батько плакав та мовчки дивився,
Як машина втікала з села.
Поки слід вдалині не згубився
І сирена ще не загула.
Почовгикав старенький до хати,
Доторкнувся до жінки чолом -
" Чи то жити, чи то помирати,
Та радію - з тобою разом!
Нам не треба уже закордону,
Хоч відкрито шляхи у світи.
Будем вдома тримать оборону!
Ворог змушений буде втекти! "
Автор вірша: Віолетта Кравченко
