" На шлях я вийшла раннью весною..."
25 лютого - 150 років від дня народження
Лесі Українки
Леся Українка: про що не пишуть у підручниках
Хвора, сумна і з грабельками – такою навчили нас бачити Лесю Українку. Але якою вона була насправді? На щастя, Лариса Косач одна з небагатьох класиків, чий архів (зокрема, листування) вдалося зберегти, а з ним і цілу історію української літератури та життя культурної еліти зламу ХІХ і ХХ століть. Завдяки цим архівам ми можемо подивитися на неї по-новому, а заразом і на цілу епоху: час тендітних дам, літературних вечорів, перших курортів, трамваїв і краси епістолярного стилю…
Шляхетна дама
Одним із дієвих методів віднадити від української літератури в радянській і пострадянській школі було зображення її як провінційної, зосередженої лише на тяжкому житті селян. При згадці про укрліт в уяві багатьох і досі постає похилена хата, кріпаки та злиденність наших письменників. Головне тут – село. Дія творів відбувається в селі, письменники родом із села, що саме по собі й непогано (уся Європа, за великим рахунком, із села!), якби не було неповною правдою, і якби за допомогою цих штампів і досі не оселянювали все українське.
У цьому контексті справжня, а не підручникова Леся Українка, руйнує багаторічні потуги зобразити нас неповноцінними. Саме її походження – це історія про шляхетність, національну пам`ять і династичність, яких так бракує українцям для свого самоусвідомлення як частини європейської цивілізації.
Батько і мати Лесі походять зі шляхти. Петро Косач – із заможного українсько-козацького шляхетства, яке мало власний герб і після ліквідації Гетьманщини отримало права російського дворянства. Олена Пчілка хоч і з дрібної шляхти, але в минулому це була козацька старшина, про що в сім`ї пам`ятали.
Леся Українка була не закашляною нещасною жіночкою, якою її зображували в СРСР. Це була небідна, дуже освічена дама. Так, саме дама, у гарних сукнях, білих рукавичках, яка мала вишукане коло спілкування. Ця київська тусовка збиралася у просторих будинках і квартирах (надто в кварталі між нинішніми вулицями Саксаганського та Жилянською – «Українському Парнасі»), обставлених гарними меблями. Вони грали на фортепіано, обговорювали мистецтво і, звісно, фліртували, вставляючи модні французькі та німецькі фразочки, якими рясніють і листи Лариси Косач. У таких умовах формувалася ідеологія нашої національної аристократії.
Міська євроінтеграторка
Попри відому ще дитячу любов до Колодяжного, багато часу Леся Українка проводила в містах – і не лише українських. Часто буваючи в Європі, вона ходила в театр і оперу, відмінно зналася на тогочасних культурних тенденціях. Хоч вона трохи втомлювалася, як писала, «від отельово-ресторанного життя», – воно не було їй чуже. Її подорожі нагадали б багатьом сучасність. Згадаймо одну таку в 1901 році. Ось Леся пише родині з Бродів, як переїхала тогочасний кордон: «… без інцидентів, тілько в вагонах палять в грубках шалено, так що все таки раз мусіла класти компреси…» Приїхавши тоді до Львова, письменниця зупинилася в Hôtel Central – нині це будинок на проспекті Свободи, 11: «…хоч мене знайомі закликали до себе, – мені було краще в отелі, бо не залежніше».
Перші подорожі до Європи змінили Лесю Українку. У 1891 році в листі дядьку Михайлу Драгоманову, який тоді жив у Софії, вона пише: «Перше враження було таке, ніби я приїхала в якийсь інший світ – кращий світ, вільніший. Мені тепер ще тяжче буде у своєму краї, ніж досі було. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно. Отже, я прокинулась, і тяжко мені, і жаль, і болить…»
Безапеляційна патріотка
Незважаючи на те, що всю родину Косачів в СРСР переслідували як буржуазних націоналістів, з Лесі Українки ліпили соціалістку й інтернаціоналістку. Якщо з «Оргії» та «Боярині» комусь ще незрозуміле ставлення письменниці до Росії, її політики, громадського життя та культури, то особисте листування не залишає двозначності (знову – із дядьком Михайлом): «Як я побачила тут у Відні російські газети, то мені за них «вчуже стыдно» стало, а надто було жаль бідної російської публіки».
Ще більше щирого розпачу читаємо в листі до Михайла Павлика, який Леся пише з Болгарії в 1895 році: «Кажучи правду, я тілько до Вас пишу з охотою, в Росію писати для мене мука, я вже одвикла тримати свою думку в кайданах, а після новітніх подій инакше писати листів в Р[осію] не можна, як замовчуючи про добру половину того, шчо варте писання. Сором і жаль за мою країну просто гризе мене (се не фраза, вірте), і я не думала, шчо в душі моїй є такий великий запас злості. Я не знаю, шчо буду робити, вернувшись в Р[осію], сама думка про се тюремне життя сушить моє серце».
Письменниця закликала не обмежуватися російською літературою і контекстом (до Драгоманова з Відня, 1891): «…недавно мені приходилося з тими самими людьми, що тепер учать чужі мови, змагатися за те, чи варто учитись чужій мові при такій чудовій літературі як російська».
Коли Володимир Винниченко погрожував перейти в російську літературу, яка, мовляв, оцінить його талант краще, – Леся Українка сприйняла це дуже болісно. Здається, в тій же «Оргії» (де «Рим ходив у Грецію до школи») вона звертається саме до нього: «Ти не продався, — гірше! Ти віддався у руки ворогу, як мертва глина, з якої кожне виліпить, що хоче. Та хто ж тобі натхне вогонь живий, коли з творця ти творивом зробився?» І це при тому, що сама Українка казала про себе як про «почитаєму, але не читому». Аудиторія у неї з`явилася вже після смерті – у 20-х роках, коли Микола Зеров у 1926 році сказав, що, нарешті, виріс читач для Лесі Українки.
Інтелектуалка
Леся Українка знала 7 мов: крім української та російської, ще французьку, німецьку, англійську, польську та італійську. Вона читала європейську літературу в оригіналі, багато перекладала й однією з небагатьох сучасників розгледіла масштаб генія Гауптмана, чиї твори вабили письменницю саме інтелектуальністю. Вона казала, що його п`єси «сповнені думки». Зрештою, «Лісова пісня» написана поверх його «Потопленого дзвону». Маючи Гауптмана за взірець, письменниця була дуже критичною до себе та колег: «Що ж до мене, то я тільки генієві можу простить кепсько збудований вірш, та й то не завжди. Українським же поетам слід би на який час заборонити писати національно-патріотичні вірші, то, може б, вони скоріше версифікації вивчились, примушені до того лірикою та перекладами, а то тепер вони найбільше надіються на патріотизм своїх читців, а не на власну рифму та розмір».
Леся Українка без сентиментів ставилася, наприклад, до творів класиків Івана Нечуя-Левицького і Панаса Мирного. У черговому листі до Драгоманова вона пише: «Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя, бо прийдеться засудить нас навіки безневинно. Принаймні я не знаю ні одної розумної людини в Нечуєвих романах, якби вірити йому, то вся Україна здалась би дурною…»
Письменниця дивилася в майбутнє і бачила українську літературу сучасною та європейською. У 1899-му вона використовує слово «модернізм» у значенні художнього напряму у своїй доповіді в Київському науковому товаристві.
Феміністка
Якщо мати Лесі Українки Олена Пчілка – це про емансипацію, то Леся – це вже чистий фемінізм. «Камінний господар» – перший твір в нашій літературі, де зображено чоловіка-спокусника, який однак відрізняється від, приміром, пушкінського варіанту Дон Жуана, бо сам частково стає жертвою розумної Донни Анни, котра читає Ніцше.
Femme moderne бачимо і в драмі «Блакитній троянді», яку називали «дамською», вказуючи на її «безнадійний песимізм та безоглядний розпач». Старий лікар Проценко констатує, що «між одружніми людьми менше буває нервових і душевних хвороб. Спокійне, впорядковане життя – найкращий лік проти всяких справжніх і можливих хвороб». Ідеться про істерію, якою «хворіє» героїня. Річ у тім, що тоді всіх жінок, які хоч трохи намагалися позмагатися з чоловіками, вважали істеричками і відправляли на лікування. І драма більшою мірою саме про це, а не про песимізм та розпач.
Ви, певно, чекаєте, коли ж буде полуничка про Ольгу Кобилянську? А її не буде. Їхнє листування, справді, дуже чуттєве, але, прочитавши його, відвертої еротики ви не знайдете. Здається, вони були радше посестрами, які могли щиро говорити про речі, неприйнятні в тогочасному чоловікоцентричному суспільстві.
У житті, як і в літературі Лариса Косач теж була принциповою феміністкою, дуже довго відмовлялася вінчатися і зробила це, як згадувала, лише заради людей і чоловіка, аби його геть не зацькували.
Не зрадила Лариса Петрівна Косач своїм принципам і в смерті. На Байковому цвинтарі в Києві труну з її тілом несли жінки.
