...Так хочеться інколи вбити в собі пам'ять... Щоб не пам'ятати  усе те горе, біль і жахи, які продовжуються уже півтора року. Щоб не пам'ятати своїх розчарувань у знайомих людях, щоб забути їхні зрадливі обличчя. Щоб не знати, як "україномовні патріоти" тікають за кордон, і там, розказуючи, що вони біженці, здають свої львівські квартири за "усі гроші світу" справжнім біженцям.   Але, НІ! Тоді ми зітремо зі своєї пам'яті імена наших ВОЇНІВ, їхні героїчні вчинки, їхню жертву в ім'я нашого з вами життя. Ми не можемо вбити в собі пам'ять... Як я можу забути свого однокласника Юру Подзолкова, який загинув ще на початку війни, захищаючи мій рідний Запорізький край?! Як можна забути усіх тих безіменних тоді для мене хлопців, що віддали своє життя, захищаючи мою Василівку?! Вічна їм вдячність і подяка! 

    На моїх очах, буквально за півроку,  "розрослося" Личаківське кладовище у Львові. Могили "ростуть, як гриби" і досі. Ідуть у вічність найкращі, наймужніші, найвеличніші.  Не повинні забути їх! Завдяки таким хлопцям і дівчатам ми ще можемо бути просто українцями, а не "путінськими українцями" без роду і пам'яті.

Хай буде пухом їм наша земля! Хай Бог збереже їхні Душі!

Серпневий вірш моєї подруги ОЛЕНИ КОРОЛЬ!  

ПЛАКАВ ДОЩ. ТАК ГІРКО ПЛАКАВ ДОЩ,

ПЛАКАЛИ ДЕРЕВА І КУЩІ.

ГОСПОДИ, НАВІЩО ПОСИЛАЄШ НАМ

ЦІ ПЕКУЧІ СЛЬОЗИ І ДОЩІ?

БО ВІЙНА. СТРАШНА ІДЕ ВІЙНА,

Є ПОЧАТОК, НУ А ДЕ КІНЕЦЬ?

І ІДУТЬ НА НЕБО КРАЩІ ВОЇНИ,

У ТЕРНОВИЙ ВБРАВШИСЯ ВІНЕЦЬ.

ДЗВІН ЦЕРКОВНИЙ. І ПЕЧАЛЬ НЕТАНУЧА...

ЗАВЕРШИЛОСЯ ЗЕМНЕ ЖИТТЯ...

СУМНО ДИВИТЬСЯ З ІКОНИ БОГОРОДИЦЯ

Й ЩЕ ТРИМАЄ НА РУКАХ СВОЄ ДИТЯ.

 

...Квітень, 2023 рік. Я досі у Львові. Ми так чекали цю весну, чекали на зміни. Але минає другий місяць весни, а на фронті все важче й важче. Нелюдські зусилля випали на долю наших воїнів-захисників. На них уся надія.

    Сьогодні я під враженням почутих віршів нової для мене української поетеси Віолетти Кравченко. Відвідала її творчий вечір у львівській бібліотеці, де мала честь трішки попрацювати. Цікаво знайомитися з новими творчими людьми.

    Ділюсь віршем, який мене найбільше вразив, бо нахлинули спогади про те, як я з сім'єю залишала рідну домівку, рідне місто, рідний край. Почуття втрати землі під ногами. Якийсь невимовний крик душі перед безоднею, в яку маєш поринути.

"Треба їхати! Чуєш? Треба!
Вже сусідський будинок згорів.
Тут щоденно летить хтось у небо,
Я прорвався до вас, зумів.
Мамо, чуєш? Збирай свої речі,
Найважливіше тільки збирай.
Ось рюкзак. Я закину на плечі -
Бери тата і дім залишай! "
Мати мовчки стояла й дивилась,
На будинок, де пам'ять жила.
В цьому домі вона народилась,
Тут до школи із братом пішла.
Білі вікна, де вчила уроки,
На колінах стояла в кутку.
Дім батьків пам'ятає ще кроки
І їх смерть - мирну, але гірку...
З чоловіком вони одружились,
У будинку й весілля було.
Діточки їхні тут народились,
Щастя справжнє - воно тут жило.
Куди їхати? Що можна взяти?
Де не глянь - тут до всього любов!
Мати плакала посеред хати,
Поки батько знадвору прийшов.
Обійняв посивілу дружину,
Що й до чого - умить зрозумів
І сказав: -" Тобі час уже, сину,
Дякую, що навідав батьків!
Ти рятуйся! У тебе дружина,
А ще трійко маленьких дітей. "
Обійняв на прощання він сина
І провів... Аж до самих дверей...
" Сину, їдь! І на нас не гнівися -
Ми корінням вже тут приросли.
Ти за нас краще Богу молися -
Він почує молитви згори.
Як судилося - будемо жити!
А як смерть - то на рідній землі!
Сину, їдь! Не чекай! В тебе ж діти!
Пам'ятай, тут коріння твоє! "
Хлопець знав, що не варто перечить,
Обійняв і промовив -" Люблю!.. "
Опустив від безсилля син плечі
І вмостився в машину свою.
Батько плакав та мовчки дивився,
Як машина втікала з села.
Поки слід вдалині не згубився
І сирена ще не загула.
Почовгикав старенький до хати,
Доторкнувся до жінки чолом -
" Чи то жити, чи то помирати,
Та радію - з тобою разом!
Нам не треба уже закордону,
Хоч відкрито шляхи у світи.
Будем вдома тримать оборону!
Ворог змушений буде втекти! "

Автор вірша: Віолетта Кравченко

 

 ...І знову повітряна тривога. Скільки їх вже було над нашою Україною протягом дев'яти місяців війни!  Що відчуваєш? Страх - трішки, але більше - гнів та надію. Надію, що наші хлопці знову спрацюють на "відмінно".  Гнів, бо давно прийшло розуміння, що йде війна з нелюдами, з тими, які застрягли в ординських часах і хочуть нашу країну відкинути у своєму розвитку на сто років назад. Але яка нормальна, цивілізована людина захоче деградувати і поклонятися богу під назвою "путін"?  Вірю у наше українське суспільство, що воно оновиться, переформатується, покращиться. А якщо не вірити - як тоді жити?

Найкраще підтримувати оптимізм - читати поезію! 

Нові вірші моєї подруги-поетеси Олени Король, написані в с.Кропивники Івано-Франківської області

Вже передзим'я...

Якесь воно дивне:

Рій комарів, потьмянів сумний ліс,

Трава соковита, морозом не бита,

На сірому тлі білі плями беріз.

Вже передзим'я...

Якесь воно дивне:

В небі розсипані густо зірки,

Хмарки прозорі в чорнім просторі

Повз місяць щербатий біжать навіки.

Ось передзим'я ...

Мені воно дивне:

Не замерза гомінкий потічок.

Обабіч кладки, немов у спеку,

Плавають зграї гусей і качок.

Листопад, 2022

Осінні Карпати

 Останній день у осені.

Останній.

Іди собі, руда, і горе забери.

Неси аж до найвищої гори

І тихо поклади його ізрання.

Ти забери наш смуток і печаль.

І сльози матері, і тихий плач дитини.

Дійди ти, осене, найвишої вершини

І поклади, і більше не дивись удаль.

Наплакались ми всі дощами і сльозами

Так наболіло пережите в душах вже

Іди собі, руда, і забери все горе.

Нехай іще  гора його постереже.

Листопад, 2022

 

 

Українські постаті в світовій культурній спадщині! Є чим гордитися!

  3 грудня 2022 року виповнюється 300 років від дня народження Григорія Савича Сковороди - видатного українського просвітителя-гуманіста, філософа, поета, педагога

        Чому Григорія Сковороду вважають Великим українцем?

        Чому саме його портрет зображено на українській купюрі у 500 гривень?

Переглянь інтерактивний плакат і знайди відповіді!

Тисни тут: Інтерактивний плакат

              Або скануй QR-код 

Хмара слів "Григорій Сковорода"